Чому в Україні ще існує совок (пострадянськість)

Чому в Україні ще існує совок (пострадянськість)

- У рубриці: Публікації
24621
0
Остап Голінка

Бажаєте прочитати на іншій мові? English, Russian

Ми повинні усвідомлювати, що у 1991 році, незалежність проголосила не Україна, а Українська Радянська Соціалістична Республіка, і ця форма державності, значною мірою зберігається і сьогодні. Тож ті ідеологічні комплекси, що працювали на стабільність союзної республіки, в незалежній державі сприяють її руйнації та самознищенню.

З 1992 року до 2013 року, Україна розвивалася суто еволюційним шляхом, відмовившись від радикальних зусиль, усе доручивши часу, сподіваючись, що УРСР еволюціонуватиме й буде поступово перетравлена незалежною Україною… Сталось ж навпаки: радянська республіка почала поглинати незалежну державу. Ще в ті часи, слід було дати чесну і принципову, юридично й політично виважену оцінку радянської республіки з позицій національних інтересів, і зіставити цей бутафорський об’єкт із такими формами державності, як Українська Народна Республіка та Західно – Українська Народна Республіка. Цього не було зроблено. Тому десь у тіні перебували важливі проблеми як-от: ким вважати тих, хто знищив УНР, а відтак чи можна взагалі розглядати державність щодо УРСР?. Чи може це була бутафорна квазідержава під протекторатом СРСР. На жаль, майже всі українські очільники цей комплекс фундаментальних проблем не чіпали.

Потрібно розуміти, що місцева партійна номенклатура не хотіла нічого створювати, намагаючись продовжити до безконечності стан свого перебування при владі, комфортно себе почуваючи без нагляду з боку московського ЦК, КГБ й Комітету партійного контролю, тобто увічнити УРСР без Радянського Союзу. Їм, на території України, був потрібен уламок колишньої ідеології, політичної системи та силових структур, а не їх повний демонтаж і заміна національними інституціями. Тому за роки незалежності не розірвано ідеологічного зв’язку з тоталітарним минулим, із радянським періодом, який досі зберігається в масовій суспільній свідомості.

Радянщина (совок) зберіглась у нашій державі майже повністю – пам’ятки комуністично-імперської монументальної пропаганди зникли лише в Галичині, а на більшості території України анти тоталітарні законодавчі акти проігнорували. Україна, декларуючи свій європейський вибір, перебуває в оточенні маркування комуністичних ідолів. Дерадянізація (подолання совка) несумісна зі збереженням тоталітарного культурно-історичного простору.

Історична свідомість минулого, до Революції Гідності, залишалася панівною. ЇЇ відтворювали ЗМІ, система освіти та влада. Вагому роль у новій радянізації України відіграло державне культивування міфу «Великої Вітчизняної війни», що став найпотужнішим чинником відновлення комуністичної (совкової) масової свідомості. Ця ідеологема зуміла приховати факт, що сталінізм для українців був такою самою страшною загрозою, як і гітлеризм. Показовим є те, що в Україні святкували 9-те травня з більшим розмахом, ніж 24 серпня – День Незалежності.

Влада всіляко намагалася стримувати полеміку навколо «Великої Вітчизняної війни», апелюючи до милосердя, мовляв, такі суперечки завдадуть душевних ран ветеранам. Так, Україна стала заручницею однієї групи населення, що до кінця чіплятиметься за минуле, й політиків, котрі використовують такі настрої. Останні підживлювалися нескінченними святкуваннями звільнення міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, що подавалися режимом Януковича, однозначно й абсолютно як позитив, дарма що «визволення» – означало повернення всіх атрибутів сталінської диктатури: структур НКВД, колгоспного рабства, стеження й доносів, терору та безправ’я.

Не вирішені вчора питання, починають шкодити країні в її сьогоднішньому розвитку. Відсутність чіткого тлумачення подій Другої світової війни тягне спричиняє неможливість вирішити проблему ОУН і УПА та національного взаєморозуміння, створює сприятливий ґрунт для пропагандистського втручання Росії у внутрішні питання формування української національної ідентичності.

Пострадянське мислення політиків характеризується використанням влади для збагачення, неповаги до верховенства права, особлива увага до атрибутів та ритуалів ієрархії, нетолерантність та бажання переробити різного плану інституції «під себе». Також це статусні привілеї (віп-зали, ескорт), потреба у створенні зовнішніх та внутрішніх ворогів, пропаганда, демагогія та маска «демократичності» перед Заходом. Старі радянські цінності, практики та норми модифікуються, комбінуються, змішуються із західними еквівалентами, породжуючи достатньо новий еклектичний контекст, який вже не є радянським, але і назвати його західним чи європейським також неможливо. Він — пострадянський.

Ми трактуємо пострадянськість (совок), як патологічний статус-кво, що вимагає подолання.

Facebook коментарі

Залишити відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *